- Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здій снюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконли вості.
- Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за по зовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі по зовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного за хисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
- Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпо ряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за ви нятком тих, які не мають адміністративної процесуальної діє здатності.
- Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлен ня та витребування доказів з власної ініціативи.
- Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати до кази, яких, на думку суду, не вистачає.
1. Принцип змагальності є одним з основних принципів судочинства, що являє собою правило, згідно з яким особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні. Принцип змагальності поширює також свою дію на інших осіб, що беруть участь у справі, і вони зобов'язані доводити обставини, що мають значення для справи, на які посилаються в підтвердження своєї позиції. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи. Особи, що беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. У той же час розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.
56
- Щодо принципу диспозитивності, що відомий також і ци вільному процесу, слід зазначити, що він означає, що процес з розгляду адміністративного спору виникає, як правило, з ініці ативи зацікавлених осіб і суд вирішує тільки ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і суд не може вийти за межі цих вимог. Отже, принцип диспозитивності в ад міністративному судочинстві полягає в наступному: дії адміні стративного суду залежать від вимог позивача і заперечень від повідача, адміністративний суд вирішує справу в обсязі заявле них сторонами вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, сво бод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони про сять. Слід зазначити, що чинники диспозитивності пов'язані не із специфікою суб'єктивних прав, які підлягають захисту, а із самою природою юрисдикційної діяльності із захисту суб'єк тивних прав, безвідносно до того, мають вони публічно-право вий або приватно-правовий характер. Диспозитивність, як юридичне забезпечена властивість вільної реалізації правово- лодільцем суб'єктивного права, що йому належить, притаман на, таким чином і сфері публічного права.
- Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, відпо відно до ч. З коментованої статті, розпоряджається своїми ви могами на свій розсуд, крім випадків, встановлених КАС Укра їни. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких по дано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.
Змагальність у адміністративному процесі ґрунтується на особистій автономії сторін. Від волевиявлення сторін залежать дії суду у доказовій діяльності.
4. Принцип змагальності доповнюється у адміністративному судочинстві принципом офіційного з'ясування усіх обставин справи, відповідно до якого адміністративний суд вживає пе редбачені законом заходи, необхідні для з'ясування усіх обста вин справи, у тому числі стосовно виявлення та дослідження доказів з власної ініціативи. Активна роль суду в адміністра тивному судочинстві зумовлена наявністю публічного інтересу І необхідна для врівноваження процесуального становища сто рін. Отже, принцип змагальності в адміністративному судочин стві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим) процесом.
57
5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази, або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.
Коментуючи положення ч. 5 статті, слід зазначити, що у науці процесуального права розрізняють два види процесу: змагальний і розшуковий (інквізиційний). У розшуковому процесі збір і підготовка усього фактичного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення справи, закон покладає на суд. Суд зобов'язаний за своєю ініціативою встановлювати всі факти, що підтверджують як позовні вимоги позивача, так і заперечення відповідача. Суд також має зібрати всі докази на підтвердження достовірності цих фактів. Сторони при цьому не є суб'єктами процесу доказування, вони не користуються процесуальними правами, не беруть участі у дослідженні обставин справи.
У процесі, побудованому за змагальним принципом, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд при цьому зобов'язаний вирішити спір на підставі і у відповідності з тим матеріалом, який надали сторони. Суд, таким чином, тільки робить оцінку фактичного матеріалу, наданого сторонами, не здійснюючи самостійно збору такого матеріалу. Сторони у такому процесі наділені процесуальними правами і є суб'єктами доказової діяльності.
Аналіз положення ч. 4 коментованої статті дозволяє зробити висновок про те, що в адміністративних судах процес є змагальним з поєднанням елементів розшукового процесу. Цими елементами є право суду з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.
page
youtube
Аналізуйте судовий акт: Презумпція вручення адресату листа з суду добросовісним працівником поштового зв’язку може бути підставлена під сумнів та спростована доказами, які доводять неможливість такого вручення (ВС/КАС, справа №222/1402/16-а від 20 березня 2019р.)
Справа начебто проста, класичне поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження, але містить багато цікавих висновків із термінами із призабутої теорії, таких як «правова презумція» та принцип правової визначеності.
Прокурор подав до суду позов проти органу місцевого самоврядування, яким просив скасувати розпорядчі рішення цього органу, які стосувалися надання дозволів із земельних питань третій особі. Суд першої інстанції задовольнив такий позов, суд апеляційної інстанції залишив рішення суду першої інстанції без змін.
І хоча третя особа і була включена до суб’єктного складу учасників справи, саме провадження якось відбувалося без її участі. Насамперед, постанова суду першої інстанції не була отримана третьою особою поштою, і, таким чином, третя особа пропустила строк на апеляційне оскарження. У клопотанні третьої особи про поновлення строку на апеляційне оскарження було відмовлено, оскільки матеріали справи начебто містили документи від відділення поштового зв’язку, які підтверджували, що третя особа отримувала лист від суду із постановою суду першої інстанції. На думку суду апеляційної інстанції третя особа також повинна була письмово звернутися до відділення поштового зв’язку, щоб з’ясувати яким чином це поштове відправлення було «вручено йому».
Надалі третя особа звернулася до суду касаційної інстанції із скаргою, в якій наполягала на порушенні її права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. ВС скасував рішення суду апеляційної інстанції і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для розгляду скарги третьої особи на рішення суду першої інстанції по суті.
А тепер цікаве. «Все претензии к почте!» - такий зухвалий вислів ми частенько чуємо від працівників канцелярії суду, які брешуть, що направляли нам листами певні документи, а насправді цього не вчиняли або робили неправильно.
Іншими словами діє презумпція добросовісності виконання працівником поштового відділення своїх обов’язків. І така презумпція дійсно має надзвичайно важливе значення, адже поштове відділення в принципі незалежний посередник між судом і учасниками справи. При цьому напис про одержання поштового відправлення учасником справи, в якому зазначене його прізвище, зроблений працівником поштового зв'язку, зазвичай є переконливим доказом отримання відправлення саме адресатом.
Проте, третьою особою були надані документи , які підтверджують неможливість отримання ним поштового відправлення від суду, оскільки в той час третя особа фізично знаходилася за кордоном.
Слід також додати, що повідомлення про вручення постанови суду першої інстанції, на відміну, наприклад, від повідомлення про вручення судової повістки, не потребує особистого підпису та зазначення прізвища адресатом на бланку повідомлення про вручення поштового відправлення. Тобто, до суду повертається повідомлення про вручення тільки із написом про вручення відповідального працівника пошти.
За таких обставин ВС у цій справі і приходить до висновку, що рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення – листа, в якому начебто була постанова суду першої інстанції, не може бути достовірним доказом отримання третьою особою рішення суду першої інстанції.
Тобто, за наявності доказів правова презумція добросовісності виконання поштовим працівником своїх обов’язків щодо вручення рекомендованих поштових відправлень адресату може бути спростована.
Водночас ВС підкреслює, що процесуальний строк оскарження покликаний забезпечувати принцип правової визначеності і є гарантією захисту прав сторін спору. Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження суди повинні надавати оцінку причинам, що зумовили пропуск строку. Такі причини повинні бути обґрунтованими та мати суттєве значення. Зокрема, відповідно до ст. 11 КАС України особа має право знати про судове рішення у справі, якщо вона є стороною або третьою особою у справі. Оскільки третя особа не знала про рішення суду першої інстанції у справі, принцип правової визначеності однозначно порушений.