Стаття 51. Види покарань

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосова­ні такі види покарань:

1. штраф;
2. позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу;
3. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю;
4. громадські роботи;
5. виправні роботи;
6. службові обмеження для військовослужбовців;
7. конфіскація майна;

1. арешт;
2. обмеження волі;
3. тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
4. позбавлення волі на певний строк;
5. довічне позбавлення волі.

1. Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утво­рюють певну їх систему, яка закріплена у ст. 51 КК у формі встановленого кримі­нальним законом і обов’язкового для суду вичерпного переліку видів покарань, які розташовані у певному порядку - відповідно до ступеня їх суворості.

Встановлюючи цей перелік, законодавець, по-перше, створює тим самим основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, у яких передба­чені окремі види покарань і визначені межі їх призначення за певні злочини, і, по­друге, надає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних видів по­карань необхідну їх індивідуалізацію відповідно до ступеня тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таким чином, система покарань є тією юридичною базою, на якій ґрунту­ється діяльність судів щодо застосування покарань.

1. Аналіз ст. 51 КК свідчить, що система покарань характеризується низкою обов’язкових ознак, до яких належать такі:

• система покарань представлена у вигляді певного їх переліку, який встановлю­ється тільки законом про кримінальну відповідальність (ст. 51 КК). Ця ознака систе­ми підкреслює, що домінуючий у сучасній кримінально-правовій доктрині принцип, згідно з яким «немає злочину без вказівки про те в законі» (nullum crimen sine lege), щодо покарання доповнюється вимогою про те, що «немає і покарання без вказівки про те в законі» (nullapoena sine lege);
• перелік покарань у ст. 51 КК, до якого входять 12 їх видів, є обов ’язковим для суду. Отже, законодавчий перелік видів покарань є «закритим» і тому суд, прерогати­вою якого є призначення покарання, «зв’язаний» системою покарань, не може від­ступити від неї і не має права вийти за межі законодавчого переліку видів покарань. Ця ознака свідчить, що система покарань є засобом, який забезпечує необхідну одна­ковість і законність у діяльності суду щодо застосування покарання;
• перелік покарань у ст. 51 КК є вичерпним і не може бути довільно розширений за розсудом суду (СПВСУ2010. - С. 51-53). Вичерпний характер цього переліку означає, що з точки зору закону система покарань є на теперішній час цілком закінченою і завершеною. Тому при конструюванні санкцій у статтях Особливої частини КК законодавець теж зв’язаний системою покарань і може передбачати в них тільки ті види покарань, які міс­тяться у ст. 51 КК. Ця ознака підкреслює соціальну обумовленість системи покарань і свідчить про те, що лише законодавець, виходячи з потреб реального життя суспільства, має право звузити чи розширити існуючий нині і закріплений у законі перелік видів по­карань шляхом внесення відповідних змін та доповнень до ст. 51 КК;
• передбачені у ст. 51 КК види покарань утворюють собою їх систему і, отже, знаходяться у певних співвідношеннях, взаємозв’язку і взаємодії один з одним. Саме тому система покарань - це не просто якийсь загальний набір, невпорядкована мно­жинність окремих видів покарань, а такий їх перелік, у якому всі вони розташовані в ст. 51 КК за єдиним принципом (критерієм) у строго визначеному порядку, в основу якого покладено ступінь їх суворості. Таким чином, кожний окремий вид покарання має своє, чітко визначене місце в їх системі, бо всі вони перелічені у ст. 51 КК відпо­відно до ступеня їх суворості у певній послідовності - від менш до більш суворого.

1. Слід ураховувати, що будуючи цей перелік покарань, закон робить це незалеж­но від того, призначаються окремі види покарань як основні (наприклад, виправні роботи) чи як додаткові (наприклад, конфіскація майна); можуть бути застосовані до будь-якого суб’єкта злочину (наприклад, штраф) чи лише до певного (більш вузького) кола осіб (наприклад, тримання в дисциплінарному батальйоні); визначаються у ви­року в певних термінових вимірах (наприклад, обмеження волі) чи є безстроковими (наприклад, довічне позбавлення волі).

Звідси випливає, що порівняльна суворість (строгість) покарання є саме тим єди­ним критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Оцінюючи характер та обсяг тих правообмежень, які складають зміст кожного виду покарання, на підставі загальновизнаної ієрархії цінностей, законодавець встановлює певну їх субординацію за ступенем суворості, з урахуванням якої всі види покарань розташовані в системі за принципом «сходів», де кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. Тому на верхньо­му щаблі цих сходів знаходиться найменш суворий (найбільш м’який) вид покарання (штраф), а на нижньому - найбільш суворий (довічне позбавлення волі).

1. Підтвердженням саме такого побудування законодавчого переліку покарань у ст. 51 КК слугуватимуть положення частин 1 і 6 ст. 72 КК, у яких не тільки прямо зафіксований розподіл усіх видів покарань на менш і більш суворі, а й безпосередньо на законодавчому рівні встановлено певне їх співвідношення за ступенем суворості (ч. 1 ст. 72 КК) і підкреслюється універсальний характер такого розподілу (ч. 6 ст. 72 КК). Причому, закріплюючи таке співвідношення, закон виходить тут із тієї ж самої послідовності, за якою всі види покарань розташовані у ст. 51 КК, з тією лише різни­цею, що порівняння за суворістю здійснюється в пп. 1-4 ч. 1 ст. 72 КК у послідовнос­ті від більш до менш суворого виду покарань (див. коментар до ст. 72 КК).
2. Установлений у ст. 51 КК розподіл (класифікація) усіх видів покарань на менш і більш суворі має універсальний характер (ч. 6 ст. 72 КК), бо використову­ється як при конструюванні певних кримінально-правових інститутів (наприклад, передбачених ст. 69, ч. 3 ст. 74, ст. 82 КК), так і при побудові санкцій статей Особ­ливої частини КК, а також у практиці призначення покарань. Тому в усіх без ви­нятку альтернативних санкціях статей Особливої частини КК, передбачені в них види покарань, також перелічені в послідовності від менш до більш суворого (на­приклад, статті 116 193 295 КК), тобто розташовуються у тому самому порядку, який встановлений у ст. 51 КК. Така побудова (конструкція) альтернативних санк­цій зобов’язує суд:

- обговорити питання про доцільність призначення найменш суворого виду по­карання з числа тих декількох, які передбачені в санкції;

• мотивувати у вироку рішення про призначення найбільш суворого виду пока­рання з тих кількох, що зазначені в санкції.

Зазначені вимоги прямо випливають із приписів ч. 2 ст. 65 КК, згідно з якою осо­бі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів, а більш суворий вид покарання з чис­ла передбачених за вчинений злочин повинен призначатися лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для досягнення зазначених цілей (див. ко­ментар до ст. 65 КК). З цього виходить і судова практика (КС. - 2006. - Вип. 1-2. - С. 67-69; 2007. - Вип. 3 (5). - С. 35-36; Вип. 4 (6). - С. 61-63; СПВСУ 2007. - С. 67-71, 289-291, 307-310). Тому в ППВСУ «Про практику призначення судами кримінально­го покарання» від 24 жовтня 2003 р. N° 7 зазначається, що коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі ж обрання судом покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку (ВВСУ. - 2003. - № 6. - С. 14-20; 2005. - № 1. - С. 13; 2009. - № 7. - С. 11-13; № 12. - С. 16).

1. Порівняльна суворість покарання повинна враховуватися судом не тільки при призначенні конкретного виду покарання за альтернативною санкцією, а й при вирі­шенні цілої низки інших питань, які виникають при застосуванні закону про кримі­нальну відповідальність. Зокрема, саме зі ступеня суворості того чи іншого виду покарання має виходити суд у випадках:

• вирішення апеляційною або касаційною інстанцією питання про зміну вироку в частині призначеного покарання (п. 1 ч. 1 ст. 408, п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК);
• призначення більш м’ якого виду покарання, не передбаченого в санкції, на під­ставі ст. 69 КК;
• визначення найбільш суворого виду покарання в альтернативній санкції при застосуванні положень частин 2 і 3 ст. 68 та ст. 691 КК;
• поглинення чи складання покарань, призначених за окремі злочини, для визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів та вироків (статті 70 71 72 КК);
• зарахування в строк покарання попереднього ув’язнення (ч. 5 ст. 72 КК) або примусових заходів медичного характеру (ч. 4 ст. 84 КК);
• зарахування раніше призначеного засудженому більш суворого виду покарання, коли набирає чинності новий закон, який встановлює за той самий злочин більш м’який вид покарання (ч. 3 ст. 74 КК);
• заміни покарання або невідбутої його частини більш м’ яким видом покарання (ст. 82, ч. 4 ст. 83 КК) тощо.

1. Але перелічені у ст. 51 КК види покарань співвідносяться між собою не тільки за ступенем їх суворості, а й знаходяться між собою в інших зв’язках та залежностях. Тому за певними ознаками, безпосередньо закріпленими у кримінальному законі або такими, що випливають з його змісту, покарання можуть бути класифіковані й за ін­шими підставами.

Так, за порядком їх призначення (способом застосування) закон (ст. 52 КК) поділяє всі види покарань на основні, додаткові й такі, що можуть бути призначені як основні і як додаткові (див. коментар до ст. 52 КК).

За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони можуть бути класифікова­ні на загальні та спеціальні. Загальні покарання можуть бути призначені, як правило, будь-якій особі, що вчинила злочин (наприклад, штраф, позбавлення волі). Спеціаль­ними є покарання, які передбачені у статтях 54 55 58 62 КК і призначаються лише певному (більш вузькому) колу суб’єктів.