Стаття 49. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності

1. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинен­ня нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1. два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передба­чене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
2. три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передба­чене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
3. п’ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
4. десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;
5. п’ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

1. Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п’ятнадцять років.
2. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяж­кості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчис­люються окремо за кожний злочин.
3. Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.
4. Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і частині першій статті 442 цього Ко­дексу.

1. Стаття 49 КК обмежує строками давності повноваження держави щодо кримі­нального переслідування осіб, які вчинили злочини. Строк давності - це передбачений КК певний проміжок часу після вчинення злочину, сплив якого є підставою звільнен­ня особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності.
2. Передумовою такого звільнення відповідно до пп. 1-5 ч. 1 ст. 49 є вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину (див. коментар до ст. 12 КК). Віднесення злочину до певної групи за ступенем тяжкості у свою чергу визначається відповідною санкцією статті (частиною статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковано вчинений даною особою злочин. Таким чином, ч. 1 ст. 49 КК передбачає вчинення наступних п’яти видів злочинів, будь-який з них є передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності:

1. вчинення злочину невеликої тяжкості, який кваліфіковано за статтею (части­ною статті) Особливої частини КК, що передбачає покарання інше, більш м ’яке покарання, за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі н. м. д. г.

При вирішенні питання, яке покарання є менш або більш суворим, ніж обмежен­ня волі, необхідно керуватися «сходинками» покарань, які передбачені у ст. 51 КК, у якій ці покарання розташовані в порядку від менш суворого до більш суворого (див. коментар до ст. 51 КК). Відповідно до цього менш суворими, ніж обмеження волі, є основні покарання, передбачені у пп. 1, 3-6, 8 ст. 51 КК, а саме: штраф у роз­мірі до трьох тисяч (включно) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців; арешт. КК налічує понад 50 злочинів невеликої тяжкості, санкції яких передбачають покарання менш суворі, ніж обмеження волі;

1. вчинення злочину невеликої тяжкості, який кваліфіковано за статтею (части­ною статті) Особливої частини КК, що передбачає покарання у виді обмеження волі від одного до п ’яти років або позбавлення волі на строк не більше двох років.

Разом з тим у п. 2 ч. 1 ст. 49 КК не передбачене таке більш суворе, ніж обмеження волі, покарання, як тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, яке, у свою чергу, є менш суворим, ніж позбавлення волі на певний строк. При вирі­шенні питання, до якої групи злочинів невеликої тяжкості належать злочини, санкція яких передбачає тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців і не передбачає обмеження та позбавлення волі (див., наприклад, ч. 1 ст. 412 та ч. 1 ст. 413 КК), слід керуватися п. 2 ч. 1 ст. 49 КК, оскільки тримання у дисциплінарно­му батальйоні військовослужбовців є більш суворим покаранням, ніж обмеження волі;

1. вчинення злочину середньої тяжкості, тобто злочину, який кваліфіковано за статтею (частиною статті) Особливої частини КК, санкція якої передбачає основне покарання у виді штрафу у розмірі понад три тисячі і не більше десяти тисяч н. м. д. г., а також покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (див. комен­тар до ч. 3 ст. 12 КК);
2. вчинення тяжкого злочину, тобто злочину, який кваліфіковано за статтею (час­тиною статті) Особливої частини КК, санкція якої передбачає основне покарання у виді штрафу у розмірі понад десять і не більше двадцяти п’яти тисяч н. м. д. г., або покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років (див. коментар до

ч. 4 ст. 12 КК). КК налічує біля 150 таких злочинів;

1. вчинення особливо тяжкого злочину, тобто злочину, який кваліфіковано за стат­тею (частиною статті) Особливої частини КК, санкція якої передбачає основне по­карання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ ять тисяч н. м. д. г. або покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Згідно з ч. 6 ст. 12 КК ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі, визначається ви­ходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин.

1. Підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК ви­знається благополучний сплив певних строків давності з дня вчинення злочину до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, яким особа засуджена за вчи­нений нею злочин певної тяжкості. Строки давності встановлені законом стосовно кожної із зазначених вище п’яти груп злочинів і їх тривалість залежить від ступеня тяжкості вчиненого злочину: чим більш тяжким є злочин, тим більш тривалим є строк давності. У пп. 1-5 ч. 1 ст. 49 КК встановлено п’ять диференційованих строків дав­ності:

1. два роки - з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом перед­бачене покарання менше суворе, ніж обмеження волі;
2. три роки - з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом перед­бачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
3. п ’ять років - з дня вчинення злочину середньої тяжкості;
4. десять років - з дня вчинення тяжкого злочину;
5. п ’ятнадцять років - з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

Благополучним визнається такий сплив зазначених строків давності, за якого осо­ба, що вчинила злочин, протягом цих строків виконала дві умови: а) не ухилялася від слідства або суду та б) не вчинила нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

1. Для правильного обчислення строків давності необхідно визначити початковий і кінцевий момент їхнього спливу.

Початковим моментом спливу давності є день, коли злочин був вчинений. Іноді визначення цього моменту викликає труднощі, проте закон, наука і практика вироби­ли щодо цього певні положення. Так, сплив строку давності для злочинів із матері­альним і формальним складом починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом (див. коментар до ст. 4 КК). Строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня фактич­ного припинення дії або бездіяльності з волі або мимо волі особи (наприклад, з дня

з’явлення її із зізнанням, затримання тощо), а стосовно продовжуваних злочинів - з дня вчинення останнього тотожного діяння з числа тих, що об’єднані єдиним злочинним наміром і складають продовжуваний злочин (див. коментар до ст. 32 КК). Початком обчислення давнісних строків при попередній злочинній діяльності слід вважати день, коли були припинені або не вдалися підготовчі дії чи злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежали від волі винного. При співучасті початковим вважа­ється день, у якому була завершена та роль, яку виконував конкретний співучасник, а не день вчинення злочину виконавцем.

Початковий момент строку давності обчислюється з першої секунди доби, яка настає після доби, протягом якої був завершений злочин. Так, якщо, наприклад, кра­діжка, що передбачена ч. 1 ст. 185 КК, була вчинена 2 вересня 2002 р. о 15 годині, то сплив строку давності починається з першої секунди 3 вересня 2002 р.

1. Кінцевим моментом спливу диференційованих строків давності, що встановлені у пп. 1-5 ч. 1 ст. 49 КК і обчислюються повними роками, визнається остання секунда 24 години останньої доби відповідного року. Якщо, наприклад, початком спливу строку давності за вчинену крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК) визначене 3 вересня 2002 р., то кінцевим моментом спливу трьохрічного давнісного строку є 24 година 2 вересня 2005 р.

Разом з тим підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК є лише такий сплив відповідного строку давності, який закінчився до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо особи, яка вчинила злочин певної тяжкості. Таким чином, строк давності продовжує спливати і в період досудо- вого розслідування, і протягом судового розгляду кримінальної справи, і навіть після оголошення обвинувального вироку суду. Будь-які процесуальні дії протягом цих строків не припиняють їх спливу. Отже, якщо строк давності благополучно сплив до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то особа підлягає звільнен­ню від кримінальної відповідальності незалежно від того, у якій стадії кримінально­го процесу знаходиться кримінальна справа щодо цієї особи.

Відповідно до ст. 532 КПК вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слід­чого судді набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого КПК, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвален­ня рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок чи ухвала суду, ухвала слідчого судді не набрала законної сили. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій, ВСУ наби­рають законної сили з моменту їх проголошення. Ухвали слідчого судді та суду, які не можуть бути оскаржені, набирають законної сили з моменту їх оголошення.

Якщо обвинувальний вирок суду набрав законної сили до закінчення або в день закінчення спливу відповідного строку давності, то особа вважається такою, що під­дана законному засудженню за вчинений нею раніше злочин.